Не вір дурмановому мареву
Дітки, ви вже знаєте маленьке мишенятко на ім’я Маніпуля,
яке дуже
любило мандрувати. Його родина цілими днями збирала колоски
в полі, вибирала зернинку до зернинки, щоб взимку було що їсти. А Маніпулі
подобалося мріяти та мандрувати. Він днями і ночами подорожував
десь далеко-далеко від рідної нірки.
Одного разу мишеня зайшло дуже далеко і заблукало. Недовго
журилося.
- Подибаю, - міркує собі, - далі. Може знайду когось, хто
впустить
переночувати. - Йде мишеня, йде. А на дворі вже справжня
ніч. Хоч і не дуже, але
все ж злякався Маніпуля та й хвостик від страху затремтів,
коли почулося поряд:
- Ш-ш-ш... Ши-ши-ши... Ш-ш-ш..., - огледівся Маніпуля,
- нікого... А десь
близько оте: ш-ш-ш... Ша-ша-ша... Шу-шу-шу...
Раптом ціла хмара якогось жовтого ядучого диму оповила
усе довкілля.
Мишеня мало не знепритомніло від тієї задухи.
- Кахи-кахи-кахи! – почулося десь зовсім поряд.
- Ну як тобі моя хмарина?
- Яка хмарина? – оглянувся Маніпуля
- Що навколо мене! – вигулькнула із-за каменя жовта гадюча
голова.
- Ти хто? - перепитав Мані пуля.
- Жовтяник! – відповіла гадюка.
- А чому ти жовтий? – поцікавилося мишеня
- Від диму, - закашлявся Жовтяник
- Від якого диму? – не зрозумів Маніпуля
- Від якого, від якого! – обурилася гадюка. – Від того
... Дурманного!
- Дурманного? – здивувалось мишеня.
- Або йди геть, або я тебе з`їм! – розлютився Жовтяник.
- Як це з`їси? – злякався Мані пуля.
- Отак! Ковтну і все, - розкрила величезну пащу гадюка.
- Я не хочу! – вже дуже перелякалося мишеня.
- Кахи-кахи-кахи, - щось собі надумав Жовтяник, - тримай,
- він подав щось
мишеняті.
- Що це? – не зрозумів Маніпуля.
- Зараз дізнаєшся, - закахикав отруйник. - Зачекай, вогню
викрешу... Тепер
все як треба... Вдихни диму... – з лукавою посмішкою дивився
на допитливого Маніпулю.
Маніпуля вдихнув...
А коли прийшов до тями, то лежав на спинці і кволо борсався
у тій жовтій
хмарі дурманного диму.
- Кахи-кахи, - роззявив пащу Жовтяник. Ще мить і проковтне
він
бідолашного Маніпулю...
Але на щастя пролітав недалеко знайомий Горобчик.
- Та це ж Маніпуля, - затріпотів він крильцями і ця отруйник
його проковтне, -
вигукнув Горобчик та й скільки було сил поквапився на допомогу
мишеняті.
Підхопив на крила і полетів з ним до того краю, де мешкала
мишина родина. Як
побачила рідня Маніпулю ні живого, ні мертвого – заплакала,
зажурилася. А
Горобчик їм і відповідає:
- Нічого, я вам швидко допоможу його на ноги поставити...
- Той добре,- згодилася мишина родина і всі гуртом почали
Маніпулю лікувати
– на ноги ставити.
Пройшов час. Прийшло до тями мишеня та й каже Горобчику:
- Так соромно мені, що змусив я родину свою хвилюватися
та не послухався
маму з татом, та ще й тебе в цю справу вплутав...
- Почекай! Треба тобі ще відпочити, - захвилювався Горобчик.
А між тим, зібралась біля Маніпулі вся його родина, Горобчик
поглянув на
всіх тай каже:
- Літав я високо, бачив багато, одне точно знаю - коли
шанувати батька й
маму, сестричок і братиків та слухатися корисних для тебе
порад старших,
не пропадеш. Ніколи тебе ні хмара страшна не сплутає, ні
лихо у свої тенета
не заховає. Звісно, нелегко збирати зернинку до зернинки,
щоб змолотити
борошна і напекти хліба. Для цього потрібно багато вчитися
і ще більше
працювати. Але винагородою за твій сумлінний труд буде
повага усіх, хто
любить справжнє золоте сонечко, голубе небо, вчиться і
працює, на радість
собі та іншим.
Послухалося мишеня мудрої поради горобчика і ніколи більше
не мало
клопоту з дурмановим маревом, і дуже цим пишалося. Раділа
за нього уся його
родина, знайомий Горобчик і ще багато – багато Маніпуліних
друзів.
Небезпечна __________Cпригода
Далеко-далеко, за високими горами, за глибокими морями,
в непролазних
джунглях жила собі маленька, але дуже жвава мавпочка То-То.
Їй хотілося швидше стати дорослою, щоб самій збирати банани, з вершини високої пальми
діставати такі смачні кокосові горіхи. Отак думала-гадала мавпочка. З малечою мавпочка
не гралася, з ровесниками ніяк не мирилася - була задиркуватою,
тож із нею мало хто і дружив. Отож вона нудьгувала. Єдиною
втіхою для мавпочки було втручатися у якісь справи старших.
Стрибає, було мавпочка, з гілки на гілку. А сама прислухається,
як дві огрядненькі свинки перешіптуються. Зупинилася мавпочка та й каже:
- А ви, тіточко Свинко, вкусіть другу тіточку за вухо.
А ви, друга тіточко,
смикніть першу тіточку за хвоста. То буде смішно...
- Йди геть! - кричать тіточки.
- Як впіймаємо - добре тобі перепаде...
- Подумаєш! - обурилась мавпочка та й мандрує собі далі.
Коли гульк - старий
Крокодил у болоті плюхається.
- Дядечку Крокодиле, дядечку Крокодиле, - гукає То-То,
- що ви там, у калюжі,
робите?
- Будеш багато знати - скоро постарієш, - відповідає Крокодил.
- Розкажіть, розкажіть, - просить мавпочка, - то усе цікаво!
Як ви, мабуть помітили, діти, що нашу мавпочку тому і назвали
То-То, бо вона
була дуже і дуже цікавою. Усіх дорослих, хто не зустрічався
їй на дорозі,
перепитувала: „А що то ви робите? Ой як то цікаво!” Дорослі
відмахувалися від
неї, як від набридливої мухи:
- Іди собі, куди ідеш, То-То! Чого це ти не у свої справи
втручаєшся?
Мавпочка сердилася та не надовго. Шукала нових знайомих
і нових пригод...
Як оце і зараз натрапила на крокодила у болоті...
- То, оце запитую, дядечку Крокодиле, - знову почала То-То.
– що ви ото
робите?
А Крокодил не просто собі плюхався у болоті, він, щось
там сьорбав. Буль–
буль-буль, ковтнув якоїсь зеленої болотяної води, ще раз.
Наковтався що аж сам позеленів, так у голові замакітрилося.
Почекала То-То, поки він до тями прийшов, та й знову за своє:
- А що то ви, дядечку Крокодиле, ото сьорбаєте?
- Га? – блимнув тьмяним оком Крокодил.
- Що то ви робите?
- П`ю, - позіхнув Крокодил
- Що?
- Тобі все розкажи...
- Ой розкажіть!
- А не хочеш спробувати?
- Ой хочу!
- Спускайся тоді сюди, до мене в болото...
- Страшнувато якось...
- Не бійся... Колись і мені було страшно, коли вперше сьорбнув...
А тоді... отак
все життя і провалявся у багнюці... З боку на бік перевертаюся
та сьорбаю оце
мутне скажене болотяне варево... Бачиш бульбашки скачуть?
- Ой як дух спирає, дихати нічим, - затулила долонею носа
То-То.
- А ти й не дихай! – сказав старий крокодил . – Ти сьорбни...
Мавпочка крізь силу ковтнула тієї скаженої болотяної води
і раптом відчула,
що все навколо закрутилося, болотяна вода всмоктує її у
страшний вир та тягне за собою у чорну бездну.
- Р-я-т-у-й-т-е! – закричала перелякана мавпочка. Але її
ніхто не чув. Чи може
робили вигляд, що не чули... Отак би і загинула б наша
бідолашна То-То,
борсаючись у болоті, поряд із потворним Крокодилом... Коли
б не мале Слоненя.
Воно весело бавилося на галявині, бігало за барвистими
метеликами, набирало
хоботом води і поливало вже майже засохлі кущики, щоб вони
не зав`яли, а
розквітли ніжним рожевим квітом...
Отак Слоненя і натрапило на болітце, де гинула наша То-То.
Побачило
воно, у яку біду потрапила мавпочка, перелякалося і чимдух
подалося до своєї
Мами-слонихи. А треба сказати, що Слоненя було дуже слухняним
дитям - у
всьому слухалося Маму. Отож удвох із мамою і витягли мавпочку
з болота.
- Мамо, Мамо, - з жахом вигукнуло Слоненя. – Ця мавпочка
зелена , як
старий і злий Крокодил!
- Так, - відповіла Мама-слониха, - мавпочка послухала цього
Крокодила і
напилася мертвої води. Вона ледь не загинула, але ще можна
завадити лиху.
Слониха дістала з високої верхівки дерева соковиті і дуже
смачні плоди, начавила склянку запашного соку.
- Тамуй спрагу завжди лише цілющими соками, які допоможуть
тобі рости
великою і розумною. Завжди у житті слухайся лише мудрих
порад і десятою
дорогою оминай болото із затхлою мертвою водою.
Мавпочка То-То послухала поради поважної Слонихи. Вона
ніколи більше
не потрапляла до болота з мертвою водою і всім навколо
розповідала, як те болото обминати.
Смак омани
В одному старому та густому
лісі розквітла поляна. Вона вабила багатьох
звірів своєю таємничістю та
загадковістю, але, нажаль, з цієї галявини мало хто
повертався додому, а якщо комусь
і вдавалося, то не на довго. Вони знов і знов
ходили туди та вели за собою
інших звіряток лісу.
Жили у тому лісі й два мурахи.
Звали їх Розумейко та Здоровейко. Жилося їм
разом добре, все мурахам вдавалося,
все в них виходило, ніякі життєві труднощі не лякали їх, бо сила одного і
розум іншого підказували вихід з будь-якої ситуації.
Та якось Розумейко помітив,
що Здоровейко разом з іншими жителями лісу
почав відвідувати ту таємничу
галявину. Одного разу, коли Здоровейко повернувся додому, Розумейко спитав його:
- Любий братику, невже й тебе
манить ця загадкова галявина, чому ти туди
ходиш?
- Та я й сам не знаю, - збайдужіло
відповів Здоровейко.
Але якось Здоровейко й зовсім
не повернувся додому. І тоді Розумейко
вирішив піти у те таємниче місце
та самому про все дізнатися.
Здалека галявина здавалася привітною
та гарною, навколо неї було багато
барвистих квітів, але коли Розумейко
підійшов ближче, то побачив, що квіти ті,
якщо придивитися, несправжні,
а як тільки він захотів до них доторкнутися, то
дуже вколовся колючими голками
терену, що прикривався різнобарвними квітами.
Мураха зрозумів, що це лихе
місце і його брат потрапив у халепу.
Раптом кущі почали розсуватися
і перед Розумейком відкрилася страшна картина:
всі звірі, всі його друзі, рідні
і навіть сам цар звірів Лев були обвиті колючим
тереном. Серед них маленький
мураха побачив і свого Здоровейка.
- Любий братику, що сталося?
Чому тебе обвиває терен?
- Розумейко, послухай! Краще
йди звідси, бо скоро прийде злодій Вовк і ти
теж потрапиш у його полон.
Розумейко озирнувся навколо
і побачив, що усі звірі були стомлені, знесилені і
від своєї слабкості не могли
вибратися з терену. Ті що були в змозі розмовляти
розповіли страшну історію: „
Сірий Вовк почав заздрити Левові і сам захотів стати царем звірів. Тому він виростив
дивовижну галявину, яка була сповнена
дивовижними квітами та вишуканими
стравами.
Усіх звірів вабило це місце,
але коли вони туди приходили, то отримували тільки смуток і розчарування, бо страви
і квіти тільки забирали в них сили, і коли звірі були зовсім знесилені, їх обвивав
колючий терен, протистояти якому вони вже не могли.
Не встигли звірі розповісти
цю історію до кінця, як всі почули грубий голос
Вовка.
Розумейко швидко заховався.
Оскільки він був дуже хоробрий, він не злякався
Вовка і вирішив його обдурити.
Мураха вигукнув:
- Гей, злий Вовче, я не боюся
тебе і твого терену. Спробуй, наздожени мене.
- Я тобі покажу як з мене глузувати!
- Розлючений Вовк побіг за Розумейком.
Хитрий мураха проліз під тереном.
Злий Вовк поліз за ним і заплутався
у кущах. Вовк попався у власну пастку та
почав благати Розумейка визволити
його. На що Розумейко відповів:
- Я випущу тебе, якщо ти пообіцяєш
більше ніколи не заманювати звірів, не
змушувати їх страждати та знищиш
свою галявину!
Вовк зрозумів, як це погано
бути у терені та відчувати, як тебе покидають
сили. Його замучило сумління.
Коли мураха випустив Вовка,
той звільнив усіх звірів та розкаявся.
Галявина була знищена і з тих
часів усі звірі жили у мирі та злагоді.
Шустрик-пригодолюб
На чудовій галявині, серед зеленої
травички та різнобарвних квіточок жив зі
своєю родиною рожевий котик
Шустрик. Цілими днями він грався зі своїми
молодшими братиками й сестричками,
їв ласощі та допомагав батькам.
Але одного дня до нього в гості
прийшло зелене Мавпеня. Воно перед
Шустриком стрибало, бігало.
- Привіт, Шустрик, - промовило
Мавпеня. – Як твої справи?
- Привіт. Все в мене чудово.
- А пішли зі мною в хащу лісу,
пошукаємо пригод!
Шустрик довго вагався, оглядався
на дім, але Мавпа його так благала, так
співала, що котик погодився.
Вони взялися за руки й вирушили в ліс.
Йдуть вони, йдуть. І ось Мавпеня
помітило знайому нірку.
- Гей, Шустрик, давай зайдемо
в гості до мого друга.
Вони спустилися до темної нірки.
Шустрик відразу відчув їдкий, незнайомий
йому запах.
- Може не підемо, мені тут не
подобається, – боязко запитав Шустрик.
- Та ні, все нормально, – сказало
Мавпеня. Взявши міцно котика за руку,
потягло Шустрика далі по проходу.
Вони побачили двері. Мавпеня
постукало. Вони ввійшли. В кімнаті було
кілька незнайомих Шустрику звірів.
Господар запропонував сісти й приєднатися до них.
Спочатку були розмови ні про
що. Потім Шустрик помітив щось незвичайне.
„Здається мені, що я не туди
потрапив, тут щось не те”, – подумав про себе
Шустрик і серце його затріпотіло.
Але уходити не хотілося. Наче весело всі щось бурмочуть.
Якийсь незнайомий предмет пустили
по колу. Це Шустрика зацікавило.
- Вдихни!!! – всі закликали
Шустрика.
- Та ні, щось я не дуже...ну
це...я поки подивлюся..., – відповів котик.
- Гей Мавпеня, що це твій товариш
такий дивний?
- Та ні, він гарний хлопець.
Так? – зелене Мавпенятко вибагливо подивилося
на свого нового друга. – Шустрик,
бери, ми ж друзі чи не так?
„Ні, Шустрик, не роби цього.
Воно тобі зашкодить!!!”, – пролунало останнє
застереження внутрішнього голосу.
Шустрик зрозумів, що він потрапив
не туди... але було соромно... Всі з осудом
на нього споглядали. І ВІН ВДИХНУВ.
Трапилось щось неминуче: в голові
закрутилося, в животику забурчало
– котик впав...
Вечір схилився над чарівною
галявиною. Зазвичай Шустрик в такий час сидів
у родинному колі. Але сьогодні
його не було. Сім’я занепокоїлась. Батько
метушливо бігав по галявині
в пошуках малечі. Мама заплакана і знервована
виглядала котика у вікно. Братики
й сестрички теж встигли засумувати за веселим Шустриком.
Де він? Що з ним? Ніхто не знав.
Про це знало зелене Мавпеня,
яке змінило життя котика. Шустрик днями сидів
у нірці, нічим не займався,
майже нічого не їв. Його рожева хутринка втратила свій природній колір і стала сіро-зеленою.
Рожевим залишився лише хвостик,
маленький, але ще пухнастенький.
Саме цей хвостик згодом врятував Шустрика.
Одного дня над хащею лісу пролітала
маленька, тендітна ластівка. Її
зацікавила яскрава рожева плямка
серед гілля дерев і трави. Вона обережно сіла на кущик поряд з ніркою, з якої
виглядало щось рожеве. Придивившись, ластівочка зрозуміла, що, досі не відома
їй пляма, - це хвостик її хорошого друга.
- Шустрик, Шустрик, - радісно
защебетала ластівочка. – Виходь! Що ти там
робиш? Батьки не знаходять собі
місця!
Відповіді не було.
Ластівка занепокоїлась. Вона
злетіла і стрімглав вирушила за допомогою до
батьків Шустрика.
Вже через хвилину вся родина,
зібравшись з силами, допомагала Шустрику
покинути моторошно-темну нірку,
де жила Мавпа зі своїми друзями.
Коли котик вдихнув свіжого повітря,
і промінчики теплого весняного сонечка
залоскотали його вусики, вся
родина і ластівка помітили, як Шустрик змінився.
Його очі втратили живий блиск,
погляд - минулу веселість, Шустрик був
знесилений і в’ялий. Батьки
були здивовані виглядом свого синочка, але це не
змінило їх ставлення до нього.
Серце кожного було сповнене теплої любові до
Шустрика, який залишався для
них рожевим, пухнастим і веселим.
Цей вечір котик провів у родинному
колі. Мама приготувала для Шустрика
смачну вечерю, з кожним ковтком
магічної страви хутринка котика ставала все
чистішою і чистішою, і дуже
скоро набула свого природного яскраво-рожевого
кольору. На обличчі Шустрика
з’явилася звична посмішка, і дивлячись на щасливу сім’ю він зрозумів, що краще вивчати
світ навколо своєї домівки, допомагаючи батькам, братикам і сестричкам, ніж шукати
пригод у хащі лісу з випадковими друзями.
Макові пелюстки
Феєрія у двох діях
Дійові особи:
Всевишній
Люди,
звірі, квіти, дерева
Ніч
(у чорному вбранні)
Сон
(з жезлом у руках)
Сновидіння,
Марення (діти Сну
та Ночі)
Богиня
смерті (у чорному
вбранні з маковим вінком на голові, у руках – букет
макового цвіту)
Мак,
який проростає
із жезла Сну
Доля
Юнаки
та Дівчата - наркомани
Дівчата
у білому (зі стрічками
та кульками)
Дія перша
Прийшла весна. Господь лише
створив на безжнивній Землі тварин та
рослини. За його бажанням виникали
квітка за квіткою, тварина за твариною.
повсюди царювали спокій та згода,
гармонія. Тварини і люди жили у цілковитім мирі один з одним. З ранку до
вечора лунали пісні, усе живе на землі співало, танцювало, раділо життю.
Одна лише Ніч не поділяла загальної
радості. Бо кожна істота на землі мала
друзів і одна лише Ніч була
одинокою. Ніч за допомогою зірок та місяця
намагалася розсіяти млу, але
це їй не вдавалося. Її темна вуаль ховала красоти
природи і тим самим якось відштовхувала
від себе людей, тварин, квіти та
дерева. І ніч так залишалася
одинокою. Вона дуже страждала від цього. І якось
втративши будь-яку надію знайти
собі друга, вона звернулася до Всевишнього з
проханням: “Всесильний Боже!
Я блукаю по Землі без радості, одинока, ніхто
мене не любить і не поважає.
Я не маю товариша, якому б я могла повідати своє
горе. Зжалься наді мною, Всевишній,
зменш мою скорботу, створи мені
товариша, дай мені вірного друга
і супутника життя.”
І Всевишній зжалився над Ніччю.
Він створив Сон і дав їй його у товариші.
Ніч із радістю прийняла цього
дорогого друга, і з тієї пори почалася для неї
нове життя. тепер вона не почувала
себе одинокою. Її повсюди зустрічали з
радістю, бо постійно її супроводжував
Сон, який став улюбленцем усіх істот. Бо він приносив спокій і відпочинок. скоро
до нього приєднались милі створіння – діти Сну і Ночі – Сновидіння і Марення. Разом
з Ніччю та Сном розлетілися вони по всій землі і були всюди такими бажаними, як
їх батьки.
Дія друга
Пройшло небагато часу і люди,
котрі були милими, добрими, щиросердними
змінилися. У них прокинулась
злість, жадібність, заздрість, брехня. Душі людей
ставали похмурими та сірими.
А так як діти у поганому товаристві легко
псуються, так само сталося і
тепер: деякі сновидіння та марення зійшлися зі
злими людьми, зробилися легковажними,
брехливими, недружними.
І таким чином у людському співтоваристві,
окрім добрих Сновидінь,
з’явилися тяжкі, жорстокі, такі,
що викликають біль, та Марення, що
тримаються завжди злих людей,
які завжди їх приваблюють.
Між тим людство стає все нетерпимішим
та ще жорстокішим, та й життя
людей через це стає важчим,
похмурішим.
Сон блукаючи світом намагався
зробити життя світлішим, але в нього нічого
не виходило, теплі та лагідні
сновидіння могли лише на декілька митей
заволодіти свідомістю людей,
а потім…потім знову чорні думки та злі марення
захоплювали душі. Отак, однієї
ночі Сон втомився вести вічну нічну боротьбу і
у безсиллі увіткнув свій жезл
у землю. І в ту ж мить, невідомо звідки,
позліталися Сновидіння та Марення,
що мали нечисте забарвлення, ніби
вибачаючись, що розгнівили свого
батька, вони обвивали жезл, горнулися до
нього, ніби зросталися з ним.
А Ніч, що бачила все це, вирішила, що непогано
було б вдихнути у жезл життя,
та одним своїм подихом зробила це. У мить він
пустив коріння, а Сновидіння
та Марення, що овівали його, перетворилися на
пелюстки, стеблі та листочки,
утворивши чарівну квітку яскраво червоного
кольору. Так народився Мак.
Всевишній: Кожна квітка на землі
має своє призначення і ти , Маче,
покликаний дарувати людям свою
красу, твої зернята можна вживати у їжу, але
ж не зловживати ними. Солодкі
пахощі фіалки, чудові аромати троянди,
гарячий, як парне вино, аромат
гвоздики. А ти ж, Маче, одурманюєш так, що
вдихаючи твої пахощі, можна
змити над небесами, забути все прожите життя, а
можна і скалічити його…втратити.
Я так боюсь, щоб люди не отруїли тобою
своє життя, не зробили того
ж, що накоїли з дітьми Ночі та Сну – Мареннями та
Сновидіннями. Адже люди мають
властивість переступати межу дозволеного…
Пройшло багато років, тисячі…тисячі…Переживання
Всевишнього
справдилися. Квітка Маку, що
під час свого народження, окрім жезлу Сну,
увібрала у себе злість Сновидінь
та Марень, народила Опіум, спочатку він
лікував від болі, а потім почав
вбивати… Адже люди мають властивість
переступати межу дозволеного…
Навколо люди, що палять, люди,
що протикають своє тіло голками, вводять у
свою кров, у свою душу злий
сон Опіуму ( З’являються хлопці та дівчата з
букетиками маку, вона мають
сірі обличчя, чорні руки, незачесане волосся.
Танцюючи з букетиками маку,
вони стають ніби божевільними, ховають
обличчя).
Важко просто так, стоячи осторонь,
спостерігати за цим, ось так і Богиня
Смерті, не залишилася байдужою…(З’являється
дівчина з маковим вінком на
голові, вся у чорному вбранні,
у руках її вогняний факел).
…вони кохали один одного…їх
одружила квітка маку…а тепер…тепер вона
тягне їх до Смерті…Окрилені
Темними Сновидіннями та Мареннями, вони
змивають високо в гору та стрімко
падають униз (перед Богинею Ночі лежать
дівчина та юнак вмираючи від
передозування, грає голосна музика – класика –
на високій оті вона обривається.
Тиша. Йде Доля, дівчина у барвистому вбранні,підходить до Богині Смерті і починає
боротися з нею за факел життя)
Але Доля не залишає нікого,
бореться до останнього за життя кожного. За
життя тих, хто оступився, хто
втратив свою душу…Вона вириває у Богині
Смерті факел життя, не дозволяє
їй його загасити, високо підносячи його над
головою. (Позад Долі виходять
дівчата у білому ї стрічками через плече: це
Любов, Щастя, Добро, Талант,
Краса, в руках у неї кульки, які вони спочатку
тримають так, щоб не було видно.
Звучить музика, урочиста,
життєстверджуюча).
Виборюючи життя, Доля може знову
подарувати людині Любов, Щастя,
Добро, Талант та Красу, а ось
чи сприйме ці подарунки людина? Чи зможе
відродити у своїй душі те добре,
щире та вічне, подароване людині ще при
народженні.
(Доля підносить над головою
палаючий факел, дівчата позад неї підносять
кульки, обступають вмираючих,
дають у руки їм кульки, на яких написано – “Ти знаєш, що ти людина”. Доля та
дівчата заступають Богиню Смерті, Марення та Сновидіння на задньому плані.
Доля, тримаючи факел, виголошує вірш В.
Симоненка:
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде
Завтра на цій землі.
Інші ходитимуть люди –
Добрі, ласкаві і злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І шити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж – не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої – одні.
Про що мають знати усі
В одному місті жив хлопчик Андрійко.
Був він звичайним хлопчиком, який
інколи не слухався батьків,
прогулював уроки у школі та мало цікавився книжками.
Він майже нічого не тямив у
біології і взагалі не любив слухати про здоров’я, бо йому ці розмови здавались нецікавими
і зовсім неновими. Андрійко вважав, що досить чистити зуби, мити руки
перед їжею та тепло вдягатися зимою для того, щоб ніколи не знатися з хворобами.
Та ось одного разу, коли Андрійко
сидів вдома перед телевізором і хаотично
перемикав канали у пошуках чогось
цікавого, він випадково натрапив на якусь
передачу, де лікар розповідав
про ВІЛ-інфекцію та хворобу СНІД. Андрійко вже хотів продовжити пошук мультиків,
але телевізор ніби зламався і не хотів
перемикати канал. Андрій обурено
вимкнув його і забурмотів:
– СНІД....СНІД... Звичайна собі
хвороба, а стільки про неї говорять!
– А що ти знаєш про СНІД? –
Андрій почув чийсь голос і різко озирнувся,
але в кімнаті нікого не було.
– Хто тут? Хто це говорить?
– Я – книга, що лежить у тебе
за спиною. – Андрій глянув і побачив
тоненьку книжечку, що лежала
на столику біля дивана. – Я знаю те, що повинні
знати всі…
Запанувало мовчання. Хлопець
перелякано дивився на книгу і не міг
зрозуміти, що відбувається.
Книга, що вміє розмовляти – такого просто не може
бути!
– СНІД – це хвороба, про особливості
якої варто знати. Не кидай мене зараз.
Якщо тобі захочеться дізнатись
щось про ВІЛ чи СНІД, я охоче допоможу тобі.
– Стривай, це що, дві різні
хвороби? – Андрій здивовано дивився на книгу і
не міг зрозуміти що відбувається.
– ВІЛ – вірус імунодефіциту
людини. Цей вірус руйнує імунітет – систему,
що захищає наш організм від
різних шкідливих впливів, від мікробів та вірусів. А хвороба СНІД – синдром набутого
імунодефіциту – настає лише тоді, коли клітин, які захищають організм, стає дуже-дуже
мало. Але коли людина, що інфікувалась ВІЛ, захворіє на СНІД – через
рік чи через 10 років – ніхто не знає. Це залежить від її умов проживання, від харчування,
від її способу життя.
– А які наслідки будуть, якщо
людина захворіє на СНІД?
– Хвора на СНІД людина не має
захисної системи організму, вона
зруйнована. Отже, людина може
померти від будь-яких хвороб, що для людей зі здоровою імунною системою не
страшні.
– Коли людина починає хворіти
грипом, вона кашляє, у неї може з’явитись
нежить і температура, а, якщо
людина отримує ВІЛ-інфекцію, то…?
– Відчути, що ВІЛ-інфекція потрапила
до організму, неможливо. Виявити
це можна лише здавши відповідні
аналізи крові, адже основне місце, де живе ця
інфекція – це кров.
– Все, годі! – знервованим голосом
заговорив Андрій, – я розмовляю з
книгою, це просто жахливо!
– Я лише хочу допомогти тобі
дізнатись про те, як захистити себе від цієї
інфекції, – спокійний ніжний
голос пролунав з розкритої книжки, але в цю мить
Андрій закрив її і кинув під
стіл.
– Все! Маячня якась. Інфекція,
кров. Досить з мене, - подумав він про себе і
подався на вулицю до друзів.
Про пригоду з книжкою він вирішив нікому не
говорити, бо засміють – книга,
що розмовляє, – сміх тай годі.
Коли ввечері Андрій повертався
додому, його вкусила якась комаха. Спочатку
хлопець, як завжди, не надав
цьому ніякого значення, але, вже лежачи у ліжку, він почав думати, що можливо ця
сама комаха до нього вкусила ВІЛ-інфіковану чи хвору на СНІД людину. Не встигнувши
додумати, що може бути далі, Андрій заснув.
Першим бажанням хлопця, коли
він прокинувся зранку, було ухопити книгу і
запитати чи могла потрапити
в його кров ВІЛ-інфекція через укус комахи. Він
побіг у ту кімнату, де вчора
дивився телевізор і знайшов на підлозі книгу. Боязко він розгорнув її. На сторінках
було щось написано, але від хвилювання всі літери розпливались у Андрія перед
очима.
– ВІЛ не передається через укуси
комах, – почувся тихий, але впевнений
голос книги. Андрій з переляку швидко закрив
її.
– Вона читає мої думки, - промайнуло
у голові хлопця. Але на цей раз він не
кинув книгу, а поклав її у портфель,
зібрався і подався до школи.
На зупинці Андрій придбав квиток
і почав чекати тролейбуса, але в нього
знову з’явилась думка, чи може
ВІЛ передатись через гроші. Вже не вагаючись,
він дістав з портфеля книгу
і відкрив її. Книга тихо відповіла:
– Ні, ВІЛ не передається через
гроші, а також ти можеш спокійно
триматись за поручень у транспорті
– таким шляхом ВІЛ не передається також.
- А люди у транспорті? Так багато
незнайомих людей! А якщо хтось чхне на
мене? – захвилювався хлопець.
- Це даремне хвилювання, - відповіла
книга, - так інфікуватись неможливо. Ти
можеш абсолютно вільно спілкуватись
з людьми, ВІЛ не передається повітряно-крапельним шляхом, через обійми, через рукостискання,
через спільне користування посудом чи одягом.
В школі, після другого уроку,
всіх учнів з Андрійкового класу відправили до
медичного кабінету для отримання
щеплень. Андрій, доки чекав своєї черги, почав розглядати плакати, що висіли
на стінах. Всі вони були різнокольоровими і привертали до себе увагу. Враз
Андрій побачив плакат на якому було щось написано про ВІЛ, потім ще один
і ще. На кожному писали різні твердження і хлопець з цікавістю почав читати
їх:
Можна інфікуватись ВІЛ при переливанні неперевіреної крові;
Людина-'FFв носій ВІЛ може інфікувати свого статевого партнера;
Ступінь ризику інфікування ВІЛ знижується при використанні
презервативів під час статевого
контакту.
Андрій вирішив запитати у книги,
чи правдиві ці твердження. Він швидко
дістав її і вона тієї ж миті
відповіла:
– Так, все це правда. Ти повинен
пам’ятати - ВІЛ передається лише декількома
шляхами: через кров, через незахищений
статевий контакт, а також може
передаватись від ВІЛ-інфікованої
мами до дитини іноді – під час вагітності, а
також під час пологів або грудного
вигодовування.
– А зараз, коли зараз лікар
робитиме щеплення, чи загрожує мені небезпека?
– ВІЛ можна інфікуватись лише
при повторному використанні голок і шприців
для уколів. Якщо шприц буде
у стерильній упаковці – небезпеки немає.
Після уроків в школі Андрій
з друзями йшли додому і весело гомоніли про
щось. Враз один друг Андрія,
Сергій, почав розповідати по те, що якось по
телевізору бачив передачу про
татуювання та пірсинг.
– Це так круто, мати на плечі
татуювання орла, наприклад.
– Але це так боляче!!! Уяви,
голка проколює твою шкіру аж до крові. –
зауважив хтось із хлопців і
Андрію відразу стало цікаво, чи може це бути одним із шляхів передачі інфекції.
Він подумки звернувся до книги і та, також подумки відповіла йому, що ВІЛ можна
одержати при нанесенні татуювання чи пірсингу тільки якщо голка, якою це робитимуть,
буде нестерильною.
– Треба бути дуже обережним
і пильнувати, щоб все було стерильним, –
заговорив Андрій до друзів,
– бо можна отримати ВІЛ-інфекцію.
Хлопці здивовано, але із зацікавленням
глянули на свого товариша:
– Про що це ти?
І Андрійко заходився розповідати
хлопцям про те, що таке ВІЛ та СНІД, про
те, як можна вберегти себе і
своїх рідних від цієї хвороби. Хлопці із запалом в очах слухали його, дивуючись, звідки
він так багато знає. В одну мить він перемістився у центр уваги, але йому було
байдуже, адже він хотів лише розповісти друзям, як захистити себе.
Вже ввечері, лягаючи спати,
Андрій взяв книгу в руки:
– Дякую тобі, я так багато дізнався
корисного.
– Дякувати треба не мені, це
тобі спасибі, що все ж таки відкрив мене і задав
перше питання, за те, що розповів
друзям – тепер і вони знатимуть, як себе
захистити.
Вранці, на тому місці, де вчора
залишив книжку, Андрій знайшов лише
записку, написану невідомою
рукою, де були написані прощальні слова: «Всього тобі найкращого, хлопчику! Бажаю
успіху в майбутньому і бережи себе, а я помандрую далі, щоб розповідати
кожному, до кого потраплю про те, що мають знати усі».
Шановний друже! Здоров’я — розкіш для людини,
